Четвер, 16 серпня 2018 12:48

Був рай у Керецьках, а тепер – руїни...

Був рай у Керецьках, а тепер – руїни...
Колись на цьому місці буяв розкішний сад. Починався на горбочку та збігав вниз до потічка. Око пестили яблуні, сливи, груші, дички…

Попід огорожею вився виноградник. Під муром, на межі, росла черешня, що своїм гіллям накривала піч та ще кілька прибудов. Сей сад так і манив-кликав до себе. Йдеш літом чи восени, але все-таки мусиш навідатися сюди, бодай одним оком глянути, що діється, просунувши голову поміж живу огорожу. А там, у траві, знайдеш яблучко чи стиглу сливку. Сядеш собі під загородою, ласуєш, дослухаєшся до чарівних звуків вітру, до співу птахів і таємничого шелесту листя.

Був рай у Керецьках, а тепер – руїни...

 

На самому вершечку гори тулилися одна до одної дві хатини. Самотні, але горді. Добротні, із цегли. Коло них – хлівці для худоби. Недалеко – невелика котелебаня. Там мочили коноплі та прали шмаття. Трохи згодом – купалися качки. Одним словом, це був собі такий земний рай, любовно випещений людськими руками.

Сказати правду: побудувати ці селитви було непросто, бо ж дорога була неблизькою. Возили будівельний матеріал кінськими підводами, машинами, тракторами, коли було сухо. Окрім того, зразу за сільськими хатами починався крутий підйом і тягнувся на самий Верх. Влітку здолати цей шлях не важко було. А восени, як задощить – не вийдеш. Глина розм’якала, ліпилася на талпи чобіт, то можна було хіба що погарцювати так трохи кілька метрів, а потім вертатися назад. Коли випадав сніг, добрести було неможливо.

Згадую, як ми з подружкою йдемо пішачком. Збираємо букети квітів, весело щебечемо. Світить сонце. З хамника віє теплом і пахне молодим листям. Біля однієї зворини зупиняємось. Марійка розповідає, що кожну ніч звідти доноситься дитячий стогін. Плачуть нехрещені немовлята…Взнала про це від бабусі, що живе в лісі. Стає якось аж моторошно. Стежка тим часом веде нагору. Ось нас зустрічає бабуся. Запрошує в літню кухню, там прибрано, чисто, охайно. Пахне свіжоспеченим хлібом. На подвір’ї сушиться випраний одяг, розвішані рушники, покривала, яскраві килими...

Кругом – ліс. Села топляться в долинах (звідси видно аж три!). За ними – високі гребені, вкриті пралісами, що тягнуться синіми стрічками аж до неба. Сонце заливає сяйвом улоговини, сріблить голубі корони…Ліс дихає глибокою тишею…

І зараз, коли спливло вже чимало десятків років, вертаюся в цей райський куточок. Правда, зараз це пустка. Від однієї хатини залишився тільки почіпкований фундамент, на якому росте молодий лісок: береза, граб, акація.

Друга хата, вимурована з цегли під розшивку, ще стоїть, блимаючи сліпими очима на сей світ, але скоро завалиться. Бляха поржавіла, дах протікає. Кругом вікон чудово збереглися голубі бірюзові ободочки. Зі східного боку на стіні намальовані три олені, а між ними – два голубі дзвоники? Здається, вони тихо дзвонять – їх ніхто не чує.

Перед хатою впав у траву виноградник. Сходи затулила кропива. Це сходи, по яких ніхто не ступає. Стала на поріг – двері одчинилися самі, загувши під вітер страшним скрипом. Всюди повно сміття, лахміття і побитого скла. По стінах – тріщини: великі, малі. Подивилася у спальню – там на стелі така дірка, що видно голубе небо. В іншій кімнаті на підлозі лежить розхристаний порожній куфер. В коморі мотлох, сміття. Віє пусткою. Уцілілими залишилися хіба що узори на стінах, виписані сільськими майстринями.

Стайня як привид. Стіни ледве тримаються купи, а крізь широкі шпари стелі наливається сонце. Невеликий стіжок сіна в чури почорнів та проріс травою. Павутиною замуровано вікна і двері. Сумна картина.

На літній кухні дах завалило. Виноградник, що попід хатою, переліз через стіну, простелився по долівці, розлігшись на зеленому дивані. З-поміж листя винограду біліє абажур, що впав із стелі. Сервант відкритий, на поличці – три камені. На одчинений шкаф приземлилися великі куски бетону. Намальовані квіти на стінах з лапатими білими листочками мовчки споглядають моторошне видовище. У іншій кімнаті, що веде з літньої кухні – рама од дзеркала. Добре, що дзеркало побите, бо хата зомліла б, якби побачила своє віддзеркалення, своє справжнє лице… Тисне серце.

Мою увагу привертає велика напіврозвалена крита піч напроти заваленої прибудови. Знизу обкладена кахлем, а зверху – одинадцять рядів білої цегли. Там баба Пециканя пекла запашний пшеничний хліб.

…У старому саду майже нічого не змінилося. Трава сива, некошена, із запахом тліну. Пахне стиглими сливами. Іду подивитися на глибокий колодязь. Встромляю голову в чорну безодню. На мене тривожно дивиться позеленіле каміння, посноване павутиною, мохом. Колодязь нечищений, занедбаний, але на споді є вода. На цямрині – засушене листя і грушка. Біля колодязя – солодка дичка. Смачнюща! Бринять оси на паданицях у траві.

Посеред загороди на бережку сіріє засохла, розбита громом, трохи заскалена на вершанці, груша. На ній кора висить, як ганчір’я. Вся поросла лишайниками. Її нікому зрубати.

Обертаюся: на узгірку росте смерека. Рівна, рівнесенька, із зеленою китичкою зверху. На ній багато шишок – буде сніжна зима. Поряд – рясні яблуні, обтяжені плодами. Вище того місця, де була хата, стоять охоронці – три високі буки, а між ними зеленіє молодий дуб. Цей сад садив дідо Рекета. Добре пам’ятаю його: чорнявий, високий, із золотими зубами. Ходив у церкву в темному костюмі, в клебани. Йшов на Верха через нашу вулицю. Інколи міг присісти на лавицю біля людей, зафіглювати. Одного разу була свідком, коли побилися об заклад із батьком. Не йняв віри, що у вітця є велика пищалка, і він знає грати. Змагалися обоє. Рекета грав веселу, а батько, як завжди, – смутну мелодію. Тужливо розливався вулицею того далекого літнього вечора чудний мотивчик, добутий з глибин чоловічих сердець, й неслася новта далеко-далеко понад селом.

Пам’ятаю бабу. Теж чорняву, круглолицю, повняву, в темно-синьому велюровому платтю. Баба шила на "зінгерці" одяг внукам, радувалася життю, збирала гриби кругом обійстя. Вчила онучок ткати тонке полотно, покрівці, вишивати хрестиком узори…

Дідо і баба давно вже зійшли в село, лежать під непомітними горбиками у полі. Сплять спокійно. Як кажуть, уже на всій правді. А їхній здичавілий сад ще живе-доживає. І криниця живе й досі. Жаль, що хата розвалена. Але вона нікому не потрібна. Напевно, так мало статися. Це обійстя має минуле, але майбутнього ще немає. А якщо хата має душу? І що тоді діється з цією душею? І коли вона помирає, то чи пускає холодний вітер по горах?

Де внуки, правнуки? В Європі? У селі? У місті? Чому не зберегли обійстя? Чому не посадили новий сад? Чому на місці земного раю пустка? Ненажерлива пустка, яка проковтнула все…Очевидно, обійстю, як і людині, одміряно вік. Інколи вдячні нащадки продовжать його, а інколи вкоротять…

З грудей виривається болючий стогін.

Думаю: як назвати те, що бачили мої очі сьогодні? Руїни? Пам’ятник-відторгнення від свого родового кореня?

…Вечір. Думки геть-чисто замучили мене. Йду звідси. Не хочу бачити руїн. Мушу заспокоїтись. Йду далеко в гори.

Надія МАРФИНЕЦЬ, педагог, с. Керецьки.

Джерело

Оцініть матеріал!
(2 голосів)


Переглядів: 101

Авторизуйтесь, щоб мати можливість залишати коментарі

Нагадуємо Вам, що редакція видання не несе відповідальності за зміст матеріалів, які розміщені користувачами сайту.
Реклама