Четвер, 03 травня 2018 13:34

Антон Копинець. Іван Сила на прізвисько «Кротон». 08

Антон Копинець. Іван Сила на прізвисько «Кротон». 08
Продовження книги "Антон Копинець. Іван Сила на прізвисько «Кротон». Початок можна прочитати за посиланням
 

http://www.fenixslovo.com/uk/analytics/articles/17524

http://www.fenixslovo.com/uk/analytics/17601

http://www.fenixslovo.com/uk/analytics/17722

http://www.fenixslovo.com/uk/analytics/17741

http://www.fenixslovo.com/uk/analytics/178677.

http://www.fenixslovo.com/uk/analytics/18231

Корба. Чортове колесо

Ні ситий обід, ні гаряча купіль не могли розвіяти Іванові думки. Як тільки ліг у широченне ліжко-рекам’є, накрився білим папланом-ковдрою, одразу полинув додому, у Карпати. Перед очима побрів згорблений, засмучений нянько, заплакана Терка. А десь коло півночі навіть причулося, ніби й Монція замукала.

Страшно ставало самому? Ні, не страшно. Лише ті привабливі картини отого краю термосять, терзають до болю душу. І остання розмова з няньком.

—  Тяжко буде мені самому, — сказав тоді, підкручуючи кінчики вусів. — Айбо ото уладиться якось. Може, скоро війна скінчиться. Старшенькі синове повернуться домів. Поможуть,  як  треба буде. Нивку, правда, я ще й сам можу дозирати. А коровку продам, бо не удержу її… Аби лише війна скінчилася. А раз ліворуцію зробили в Росії, то синки скоро надійдуть. Що їм там робити?.. Ти, небоже, справуйся на чужині, бо то не дома. Світ далекий. Давай про себе знати…

І старий Кришеник — отой сусід, що пройшов босаком Канаду і Францію, — напоумнював:

—  Будеш найматися — най пишуть тобі одразу кондрат. Без того папіря і не ступай до роботи. Гей, знаю я тих здирків, закляли би ся! Візьмуть на роботу, а коли їм захочеться, та будь здоров, Іване, ти нам не треба!.. Гей, небоже, не дай ся обдурити. Гадкуйся, бо пани своє знають, а ти мусиш про своє міркувати…

Терка ли ше кліпала густими віями та дивилася в землю.

—  Не забудь про мене, Іванку!..

—  Не забуду, ластівочко!..

І знову зацвів той день, як уперше тулилися одне до одного…

Іван обняв подушку та й пірнув головою у теплий сон.

Коли трамваї почали привозити ранок у вагонах, Іван уже сидів на крайчику ліжка, роздивлявся  речі,   котрі   принесладля   нього Вероніка: чиста випрасована білизна,  старі поношені ногавиці, чорні, підтоптані, топанки-черевики. Весь свій старий домашній одяг спакував у торбину і віддав на зберігання Вероніці.

—  Айбо дивись, аби не пропало, — попросив дівчину, — бо там моя святочна сорочка…

 Лише Терчину хустину залишив при собі.

На розмальованих стінах висіли  всякі картини: великі і малі. Ліворуч у кутку — велике дзеркало. Іван підійшов до нього та аж стенувся: перед ним стояв другий, інший хлопець, бо себе ніколи не бачив таким. Хіба що у відро з водою іноді заглядав. Та там лише бачив свій ніс та розпелехані кучері. «Ось який я у чужій сорочці, у панському платті!»

На серці чомусь ставало холоднішати. У сіряку тепліше.

 

* * *

 

—  Як спалося, пане… З…. Зи…. Зиии?.. Як величати вас, мушу спитати? — і пан Прохазка прокляв у душі той осколок, що застряв у його головній черепині. То ще не так давно було. Недалеко, за Карпатами. І після того він став дещо забуватися. Та коли веде рахунки, — гей, тоді він ніколи не зіб’ється! На прізвищах збивається, то правда. Але цифру, мушу вам сказати, пам’ятає ясно. Хлопець знітився і не знав, що відповісти панові.

—  Як ваше ймено, пане…

—  Сила, — додав Іван.

—  Мушу вас запитати, прошу вас, як вам спалося-відпочивалося, пане Сило?

—  Добре, пане. Айбо у сіні ліпше, на мою душу!..

Пан Прохазка стримався, аби не нагрубити хлопцеві за таку відповідь. «Скільки вовку не догоджай — його тягне у лісовий край».

—  О, то я знаю! То є, мушу вам сказати, аромат, повітря!..

—  Я дуже красно вам дякую і за постіль, і за вечерю, і за все, що ви мені дали. Зароблю — все до грайцаря виплачу вам.

—  То, мушу вам сказати, дріб’язок. Не будемо про те говорити, добре? А тепер, по  сніданку,  підете в місто, розвієтесь, і лише після того вас поведуть на мій завод, пане Си… Сило!

«Пан Сила»! Іванові ставало смішно. Який же він пан у чужому шатті? Чи не збиткується над ним пан Прохазка? Зиркнув на топанки, на випрасовані штани. Та правда, що пан! Най називають,  як хочуть, аби лише роботу дали!

—  Пане Прохазко, а кондрат коли складемо?

—  О, для сього ми маємо часу більше, як треба!..

—  Айбо мен і дома наказували, аби-м і одного дня не йшов на роботу без того папіря. Бо кажуть, що пани фабриканти — добрі здирці. Та тому я й вам кажу…

Може, не зрозумів того слова пан Прохазка, та не буде перезвідовуватися чи перечити хлопцю:

—  До неділі, пане Сило, мушу вам  сказати, все оформимо. Не поспішайте. — підійшов ближче до Івана, високодумно блиснув скельцями і почав просторікати. — Не на тиждень, або й не на місяць приїхали до мене, сподіваюся. Полюбиться — залишайтеся й на віки-вічні! Мушу вам сказати, на мене ще ніхто не скаржився. Плачу без затримки кожного тижня. І, дай Боже, жеби всі так добре платили, як я.

Іван чомусь зітхнув.

—  У місто я не піду, пане Прохазко. Пустіть мене на фабрику. — Подивився на свої долоні. — Руки будуть боліти без роботи…

—  О, розумію вас, розумію, пане Сило! То мені любиться. Без роботи, мушу вам сказати, і коні здихають. — а до Верон іки : — Проведеш до заводу. Я туди подзвоню…

Прошкував за Веронікою мовчки. Вона не раз вирівнювала крок, та Іван не звертав  на те  увагу. Він позиркував на золоті пасма волосся, що гойдалося в дівчини на голові. А коли ненароком торкнувся її плеча, вона глянула на нього великими сірими очима, усміхнулася і, мугикаючи, подалася вперед. Слухав одноманітний дзенькіт її каблучків, ступав за нею розмашистими гірськими кроками і вже не міг стриматися, запитав:

—  Ти родичка Прохазки?

—  Ні,      служниця.     А     ви? —     зацікавлено зиркнула в його очі.

—  А я з Підкарпатської.

—  То далеко?

—  Далеко, — сумно виповів Іван і відчув,  ніби потісно йому у панській сорочці. — Далеко. Цілу ніч машина везла…

Вероніц і байдуже, зв ідки він. Знає вона, що на заводі пана Прохазки є люди з усіх кінців Чехословаччини. Їй просто хотілося побалакати з новою людиною. Бо на кухні рідко чує чоловічий голос. Окрім, правда, свого пана. Ех, знає вона, як ото новачкові, бо й сама ли ше три роки тому переступила панський поріг. Тепер уже легше, звикла. Миє посуд, прибирає світлиці, бігає по крамницях…

—  Наш пан добрі, — мовила і показала на високу браму, відлиту з чавуну. — Нех се пачі!

Так, це завод пана Прохазки.

—  Дякую, Вероніко!..

—  Скоро повернетеся додому? — схиливши набік голівку, поспитала дівчина, зашарівшись аж по саме волосся.

—  Не знаю, — лагідно відповів і чомусь подивився їй услід. Помітив її грайливий привабливий усміх, що сховався згодом за живоплотом. «Далеко їй до Терки…».

 

* * *

 

На невеликому Прохазковому заводі виготовлявся сільськогосподарський інвентар: залізні плуги, борони, граблі, аршови-яртівки, чекани і навіть маленькі городні мотики-копачки.

В основному цеху випускали деталі для цукрових заводів. За їхнє виробництво Прохазка взявся після того, як повернувся з Німеччини. Там він мав свого конкурента, який ось уже кілька років перестав випускати дрібний реманент. Свій завод поступово переобладнав-реконструював на тракторний. Нові машини швидко знаходили збут, і той ставав можновладним. Прохазка вирішив не поступатися німцю. Рік тому до нього прилучився акціонер-спільник, котрий дав свої чималі капітали на розширення заводу. Тепер уже Прохазка має можливість постачати цукроварні різними деталями. Це на перший початок. А в недалекому майбутньому, коли десь випливе на поверхню мудріший за Прохазку, на цьому самому місці має вирости великий завод, котрий виготовлятиме машини виключно для цукрових заводів. Це так планує собі власник. А поки що обходиться тим, що є.

Іван зайшов у широкі ворота триповерхового приміщення. Став посеред цеху, задивився на величезне колесо, що крутилося та  гахкало. Шестеро чоловіків натискувало на корбу. Вгору, ніби на горище, піднімався великий ящик, повний залізяччям. Раптом такий же ящик спускався вниз. Коли опинився на підлозі, колесо переставало крутитися. Робітники відчіпляли той ящик, клали його на тачку і відвозили кудись углиб цеху. Поверталися та знову крутили. І здавалося, гейби ті люди низько вклоняються Іванові, з усієї сили тримаючись руками за корбу, аби не впасти долілиць на цементну підлогу.

Ящики поволі снували уверх — униз, уверх — униз…

Іван почав оглядатися. Може, вийти, аби не стовбичити без діла перед робітниками? А може спробувати покрутити отим колесом?

Зробив кілька кроків ближче до людей. Ті виконували своє одноманітне діло, не звертали на нього уваги. Лише тоді, як зупинилися, щоб відволочити ящики, несміливо спитав у невисокого чоловіка, котрий косо позиркував на нього:

—  Можна мені мало покрутити?

—  Тут, хлопче, крутять не мало, а з  усієї сили, — відповів той. — Бо як не маєш сили, то гляди, аби тобою не закрутило!..

—  Встигнеш іще солодкого хліба покуштувати, — озвався інший. — Проклинати ще будеш і це колесо, і того, хто його видумав!

—  У такому панському шатю не колесо крутити, а дівкам кучері!

—  Дайте я заступлю когось! — сказав Сила, скидаючи піджак.

—  Най попробує, коли так кортить, — погодився  той,  невисокий,  що   першим   озвався до Івана. — Не дружина ж!

Парубок почепив піджака на клинець, засукав на сорочці рукави і зайняв місце робітника, що мав слабкуватий вигляд. Стис руками корбу, добре обперся ногами у цементну підлогу і почав бити поклони разом з ін шими. Робітники відчули полегку. Один на одного поглядає нишком з-під лоба. Як добре заведений механізм, вони згинають і випростують спини. Зусиль витрачати не треба. Корба стала то піднімати їх, то примушувала схилятися.

—  Такою швидкістю, хлопче, не витримаєш і до обіду! — почав той, що стояв поруч з Іваном у трійці.

—  Новачок-дурачок: доки є сила, тягне, як добра кобила…

Зрозумів, що ці слова адресован і йому. Най кепкують-сміються. Аби колесо добре крутилося.

—  На роботу? — спитав той, що бив чолом Іванові з того боку.

—  На роботу.

Ящик спустився вниз. Якусь хвильку можна й передихнути.

—  Я сам з Міхаловець. Од Ужгорода то є недалеко. О, то є красно там.  Так  що  ми  — краяни! — простягнув Іванові руку. — Ян. Ян Свадеба.

—  Іван. Іван Сила.

—  Хліба мало на Підкарпатській, — випоминає своє Свадеба. — Бог наділив вас красотами, а чорт хліб украв. Так?

—  Так, пане  Свадебо.

—  У нас, перепрошую, кожну проститутку називають паном. А ти мене називай просто Яном. Добре?

—  Добре, Яне.

—  Гей,     я     би     хотів     побути      ще      раз у Підкарпатській! — замріяно мовив Свадеба. — Садки, ліси, хащі, річки! Повітря, як молоде вино! Правда?

—  Як парне молоко! — поправив його Іван.

—  І то є добре, і то. Молоко п’ють для сили, а вино — для високого кохання.

—  Молоко п’ють жебраки, а вино — пани! — встромив своє слово сухорлявий чоловік, що досі мовчки давився цигарковим димом.

—  Як той чортів кліщ не купить нового мотора, то скоро й молока нам не треба буде!

—  Хіба йому руки мозолі печуть?

Іван зрозумів, що мова зайшла про пана Прохазку.

Колись це колесо крутив електричний двигун. Невеличкий, щоправда, у п’ять кінськи х сил. Та все-таки мотор має кінські сили, а не людські. Поламався двигунець, і пан вирішив, що  йому вигідніше, аби робітники самі підносили ті ящики і доставляли їх у шліфувальний цех, наверх,  на третій поверх. Дванадцять людських рук, шість чоловічих сил заміняли отой моторчик по дев’ять годин щоднини. А платня залишилася такою, як і при моторчикові була. Колесо ж — не іграшка. Має понад сім центнерів. Добре, хоч важіль примайстрували до нього, то вже, коли розкрутиться, та легше йде. Все одно після дев’ятигодинної зміни і руки, мов чужі, і в голові крутиться. Аби той чортів кліщ повис на цьому колесі!

Ящик знову опустився вниз, повний відшліфованими деталями. Його віднесли до тачки, з якої забрали чорнові деталі. Новий ящик причепили до крюків, перемоцували і почали крутити колесом. Спочатку воно не підкорялося. Робітники натужувалися, покректували, і воно, ніби побоялося їхніх тяжких рук, закрутилося все швидше й швидше, аби не слухати оте важке дихання, що згодом перемішалося з грюкотом різноманітних зубчатих коліщаток. Колесо крутилося. Напружені троси тягли важкі ящики то вгору, то вниз. І весь отой  тягар давив  на робітників: вони клячали перед ним, кланялися йому, як великому богу, від котрого залежало їхнє життя.

 

* * *

 

Життя крутилося одноманітно, як і те колесо: завод — квартира, квартира — завод.

За цей час Іван уже перезнайомився із своїми напарниками. Ті чомусь ставали ще більше мовчазними, ніж у перші дні. Одного робітника перевели на легшу роботу у шліфувальний цех. На те місце заступив Іван. Може, гніваються на нього  за це? Може, не треба було погоджуватися? Не він, так інший пішов би до корби. Тут не вибирають по знайомству, бо це не до весільного столу запрошують. Тут треба робити. А може, то сам пан Прохазка додумався полегшити долю отого робітника? Казала ж Вероніка, що він добрий…

На ящиках, посеред сірого, закіптявілого цеху, сиділи четверо. Погода надворі стояла хмура, як і обличчя у робітників. Ось на крайчику ящика вмостився Франтішек Недбал — сухоребрий, із запалими грудьми і великими очима. Задрімав, певно. Довгі, охлялі руки, обплетені жилами,  звисли до землі. Здавалося, що ось ті покручен і пальці закацубнули навіки і лише наосліп можуть схопитися за корбу. Франта, як називали Франтішека побратими, одубеніло поворухнувся, підняв праву руку до рота, звідки за якусь мить заклубочив дим. Раптом щось засвистіло, захрипіло, забубніло. То Франта кашляв так. В той час робітники мовчали, тяжко думали і гірко слухали ту хворобливу музику, до якої звикли, але котра дратувала серце кожного з них. Франта кашляв, здавалося, без передишки, корчився в колесо. Потому піднімав обважнілу голову, витирав рукавом сльози, що їх видавив кашлем, обпирався лівою рукою на ящик і, наче з вантажем, поволі одривався від нього. Гейби намацуючи ногами пішачок, добрів до колеса, став на своє місце. Почали крутити. Колесо зробило кілька обертів, і Франта знову закашлявся, полетів від корби вбік, захитався, затрясся. Ось-ось гепне собою на колесо чи на цементну підлогу. Напарники кинулися до нього, стримали на руках. Забули навіть, що  ящик не піднявся нагору.

Іван не випускав з рук корбу. Крутив колесо сам. І лише коли відтягнув ящик до тачки, на поміч підоспів Свадеба.

—  Не тягай сам. Надорвешся. І Франта колись був міцний чоловік… Доки крутиш колесом, доти й ти крутишся на сьому світі. Перестанеш — можеш латати собі торбину та збиратися в жебри. А коли й на те не здатний, тоді маєш один рятунок: мотуз або Влтава, Влтава або мотуз…

Невже звідси один вихід? Невже правду каже Свадеба? Невже оце чортове колесо доконає і його, Івана? Може, й справді треба менше тиснути на ту корбу? Та він зовсім не відчуває її. Навіть не спотів ще жодного разу. В голов і, правда, якось шумно після роботи. Так то, може, від гудіння цеху?

—  Ян Сіла! Ян Сіла! — гукав від вхідних дверей старший цеховий майстер-надзирач.

Ось він облокотився на підвіконня, певно важко йому тримати набрезглий від пива живіт і велику голову, котра безсило, як диня, хилилася до плеча.

—  Ян Сіла?

—  Ні, прошу пана старшого, Іван. Іван Сила.

—  Яке то має значення: Ян, Іван або Янош! — гидливо скривився той і очима показав на папір, що білівся на запорошеному підвіконні. — Від сьогодні ти слуга пана нашого Прохазки, холопе! Підписуй ось тут! — байдуже велів, тицьнувши пухлим пальцем на лінійку в правому куточку листка.

Сила лише косо глянув на нього. Пан є пан. Нічого з сим сперечатися. Взяв олівець і вивів на тому папірцев і свої чотири букви. Що було написано там — то лише пан Прохазка знав. Аби договір. «Добрий ото чоловік пан Прохазка, корінець би ’му висох!.. — міркував Іван, відходячи од майстра з папірцем у руках. — Айбо чому Свадеба проти нього? Та й  цімбори  мотуза  ’му  віншують. Може, ото не Прохазка винен, а отсі, старші, що весь час крутяться по цехах?».

Тим часом Франту винесли на двір, аби подихав свіжим вологим повітрям.

Іван, зрадівши, що має того папірця, взявся за коробку і так почав крутити тим чортовим колесом, що в цеху знявся незвичний гриміт. Ще швидше по цехах рознісся гомін про Силу. Сюди почали зазирати інші робітники. А Іван робив своє: витягував наверх ящики, відчіпляв ті, що спустив згори, та вантажив на тачку. Старший по цеху набасурманився та крикнув:

—  Марш по роботі!

Неохоче розходилися, оглядаючись на хлопця, що сам крутив колесом.

—  То є, прошу, незвичайне! — захоплювалися одні.

—  Молоде, як теля: даш йому волю, та й грається!

—  Зараз перестане, не бійтеся!

Та Іван не зупинявся, не перепочивав.

Оцініть матеріал!
(0 голосів)


Переглядів: 209

Авторизуйтесь, щоб мати можливість залишати коментарі

Нагадуємо Вам, що редакція видання не несе відповідальності за зміст матеріалів, які розміщені користувачами сайту.
Реклама