Середа, 28 лютого 2018 19:13

Антон Копинець. Іван Сила на прізвисько «Кротон». 04

Антон Копинець. Іван Сила на прізвисько «Кротон». 04
Продовження книги "Антон Копинець. Іван Сила на прізвисько «Кротон». Початок можна прочитати за посиланням

Легінство

Того року видалася скора весна. Вчора присмерком заблискало-загриміло понад  Синяком, а ниньки рано так красно надворі, аж дихається легше чоловікові. Отой перший грім, наче розбив залізну браму і випустив на волю полонянку-весну. Босоніж пройшлася вона цариною: висинила першим дощиком житечко, на видолинки й поляни насіяла білих підсніжників з голубим рястом. Потому полинула до лісу, обцілувала теплим вітерцем брость на деревах, і за якусь днину гілки заспівали ніжними листочками справічну веснянку-коломийку.

Земля отямилася від зимового осовіння. По шістьох тижнях великоднього посту селянин вийшов на свою нивку, поправив межу, вибрав з борозенок рінисте каміння, відніс до річки, аби землиця не тримала на своїх плечах тягар-непотріб.

На городі сусід виорює ґрунтець. Певно, під ранню картоплю. Корівчина надривається в дерев’яному плузі, а він : «Но-но, Лисько!». Та худобина й далі ступала своїм тяжким кроком, гейби дражнила господаря, котрий ніколи й лозини не мав при собі.

Сонце стояло над церковним хрещи ком і лоскотало Іванове лице волоконцями-променями.

«Зостарівся нянько. Не є в нього тої сили,  що колись мав. Землиці все подарував та й нам, дітям, пороздавав. Тому, майже, й каже, аби я й шов кудись на чужину якісь грайцарі заробити… Гей, не так ото легко було йому виговорити. Айбо інакше не міг…».

І треба було повісти таке перед Великоднем! Тепер ходить Іван наче сам не свій : сумний, задуманий, неговіркий. І та свята паска, спечена з білої муки без отрубів, і та дере в горлі.

А чи є на білому світі ліпші святки та празники, як Великодні? На церковний цвинтар, де погребені попаді, їхні родичі, заможні ґазди, управителі села, повходжуються в той день легіні, припараджені дівки, діти, хресні матері, старезні діди та бабки, порозсідаються на приплюснутих могилках, що схожі на давнє кротовиння, і виказують всякі билиці та небилиці. Підлегінчуки граються у піжмурки чи у м’яча, звитого з ганчір’я. Меншенькі носять у вишиваних хустинках писанки, що їм подарували маточки — хресні матері. А старші своє: «Виросла вже, нівроку», «Никайся, уже няньові ногавиці може носити!».

Лише Іван перевертається на молодій травичці то долілиць, то горілиць, і все не так, як би хотів. Гей, якби ото все так робилося, як чоловікові захотілося! Двадцять п’ять днів вигрівав під пахвою курячий зносок, а  з  нього  нічого не  вилупилося.

О Довбуш, мій Довбуш, де брав  ти  силу?  З перегніву шпурив ним у Боржаву і нікому не говорив про свою невдачу. А як би він хотів мати отого бісика! Аби в усьому  допомагав,  як Довбушеві. Тоді пішов би у хащу, виліз би на дерево, вимостив би на ньому гніздо чи й колибу і там жив би. Захотів би в село зійти — чортик роздобув би коника і — гайда! Лише дерева шелестіли б за ним, як за повітрулею-вихором. А  ще якби на хмару зібратися! Сісти на неї та, як на колісниці, прогриміти понад селом. Усі б дивилися та чудувалися з нього… Та все пропало, як і зносок у Боржаві. Айбо сила зглочувалася у хлопцевих жилах, і він мусів її кудись розтринькувати.

Пригадалося, як тоді присів на тяжкого валуна, що десь від Довгого або й від Лисичева прикотила сюди ріка. Спересердя взяв його обіруч, підкачуляв до яруги і викотив собі на плечі. Хоч і за перепочинком, хоч і з муками, та приніс-таки на обійстя того валуна. Потому скрутив довжелезну гужову з лозняччя, перекинув її через сволок у сіннику. До одного кінця прив’язав камінь, а за другий потягнув: валун похилився в один бік, ніби поздоровкався до хлопця, та й став на своє попереднє місце, вишкірюючись щербинами. Іван поплював на долоні, ще раз схопився за гужовку і з усієї сили потягнув на себе. Валун одірвався од землі. Не встиг хлопець глянути вгору, як камінь гепнув йому на ногу. Зацебеніла кров. Сльози мимохіть рвалися з очей. Витирав їх рукавом. Знайшов у сіннику павутину. «Довбуш павутиною усі рани вигоїв…».

Та й не відказався від своєї бавки. Вранці і ввечері грався в сіннику. А коли вже міг витягнути валуна по п’ять разів до самого сволока, тоді відв’язав його і припер до дривітні.

Опісля ходив на лопацки. Не знаєте, що воно таке? Ого-го, кожний верховинський легінчук, нівроку, добре пам’ятає цю забавку! Коли в селі хтось помирає, Івана кличуть читати псалми. Бере під руку товсту книжку і йде. Ледве чекав, аби швидше домолитися  до «Мал  білво  браті моєй…». Тоді молебні столи займають гонихмарники — такі, як він, а то  й  набагато старші. І коло труни з мерцем починаються сміхи, жарти, веселощі. Наче й покійника не було в хаті. Діти та баби спочатку зацитькують хлопців, та  то не надовго. Вже попівночі й самі допомагають спокусникам.

Іванко полюбував забавку «Смерть та бідняк». Бідар хитрощами та розумом своїм поборов Смерть, і та змушена по п’ять, а то й по десять разів  оббігати хату. Той, хто грав Cмерть, не мав права ставати до гурту без виклику. Кине суддя горіх на долівку — відкупнику зав’язують очі, і він має його віднайти.

Довше затягувалася забавка, коли той, хто програв, мав налити у велику бочку води, переносячи її цеберками з долішньої криниці. Присудити могли й таке. Потерпілий мав піти розбудити попа або злого ґазду в селі.

Та не цю гру вичікував Іванко. Ген там, коло печі, збираються гунцвоти. Скручують рушник. Намочать у воді, аби замашніший був. Сусідський легінисько пробує на своїй долон і. Не встигнеш підняти пальця, як відкусить. Так і зиркає, аби комусь приліпити.

Іванко тоді ще слабшеньким був. Та й роками ще далеко не дотягнувся до тих, що гуртувалися коло печі. Теж кортіло побавитися з ними.  — Візьмете й мене? — насмілився поспитати.  Сусідський                       легінисько   —    отой    бодливий Клим, котрого у селі прозвали Клином за те, що ліз у бійку на весіллях, — зміряв його очима.

—  Ба ци маєш на собі, сиротюку, добрі ногавиці?

—    Іди, іди, побався в попелі, — підкинув інший, загороджуючи Івана.

—  Я   тебе   не    звідав! —    розгнівався,    і до Клина. — Ану, як ти такий бетяр, здави ми долонь!

Клин прижмурив очі, приклав до них човником руку:

—  Не застуйте, хлопці, бо щось долоні не вижу. Я більшу булю  беру в рот, як у тебе, сирохмане, п’ястух!

Легіні забулися, де вони знаходяться: чим далі, то все більше давали силу голосам. Бабки знову їх зацитькують. На якийсь кліп ока таки примовкли. Іванко не здавався:

—  На мою душу, бери!

—  Дай сюди! — озвався слабкуватий Микола Ониськів.

—  Тобі ще треба віко  пасулі з’їсти аби-сь мав силу, — щипнув його Іван.

—  Ану, затчи пищавку, синице, бо, як дам, то й збирати нічого буде! — Клин повів кулаком перед Івановим носом.

—  Слимуш! — не знати чому крикнув Іван та так, щоб усі чули.

Клина обпекло: він почервонів, злісливо-кепковито пробаскував:

—  Дай коцібину!

Іван сміливо простягн ув руку. Коли схопив її, стис з усієї сили, аж вилиці заграли. Іванова долонь захрумтіла. Клин звузив очі, повіки в нього затряслися.

—  Доста ’му! Дзяма вже з неї тече!

—  Зробиш ’го слутим, та дасть тобі старий Сила!

—  Довго може терпіти!

—  Жилавий, — випускаючи Іванову руку, зробив висновок Клин. — Най бавиться з нами. — А сам собі подумав: «Не закортить ’го більше!».

 Взяв скручений рушник-веретяник, погрався ним на долоні.

Ката не обирали. Ним став Клин. То для нього не першина. На те й прийшов сюди, аби поскомтати-полоскотати долоні побратимів. Суддею Кат призначив Миколу Ониськового — справедливого легінчука, майстра на вигадки. Правда, той буде на руку Клинові робити. Як уже не сталося, аби гралося!

Обсіли довгий стіл. Затеребили пальці по ньому. Ті, що куняли по закутинах, повитріщалися.

—  Ворона летить! — раптом сказав Микола-Суддя і зиркнув, чи всі попіднімали руки.

—  Сорока біжить!

—  Поїзд летить!

Іванів сусід підняв руки.

—  Ану, суди! — зрадів Клин, що і для нього нарешті є  робота.  Та  не  на  цього  він  мав  зуб: над Іваном хотів би потішитися, аби довести свою зверхність.

Що поїзд не летить, то знали всі. Хіба не бачили, як лізе отой паротяг по штреках через село! Лука Бігунчин перегнав би його уже за Дубрівкою.

—  На перший раз — п’ять масних, — помірковано говорить Суддя.

Полотняний бич густо засвистів у хижі, ляскав по долоні. Клин посапував, гейби колов сокирою колоду. Га, якби не Клин, то й ті би присіли за стіл, що стоять над ним. Та не дуже їм кортіло протягувати долоню такому урвитулові. Ліпше будуть позирати.

—  Чоловік летить!

Іванко підняв обидві руки.

—  Ану, ставай, неборе! — зрадів Клин. «Зараз увидимо, як будеш в’ячати!».

—  Чому? — запротестував Іван.

—  А ти вже літав?

—  Літав. З вершка хлівчака.

—  Ставай, ставай, не пророкуй! — пробасив Клин.

—  Шість масних! — присудив Микола.

—  Ото замного! — загули збоку.

—  Доста ’му й двох!

—  Лупи! — простягнув руку Іван.

Як у шостий раз тяжкий скручений обрус із домотканого полотна прилип до долоні, Іванові причулося, ніби припікав. Та забава лише почалася.

«Як знаєш — так і маєш»!

Коли почало продиратися на ранок, ніхто вже не міг стулити долоню у кулак. Окрім,  правда, Судді та Ката, бо ті панували. Тоді обрали Катом Іванка: меншенький, та й лупити не зможе так, як Клин. Долоні не свербіли.

Аж таки припадає Іванові Клин — свіжий, широкодолонястий. Приглухли голоси.

Іван привстав, розчепірив ноги, як то робив Клин.

—  Раз! Два! Три! Чотири!

—  Ліпи на другу! — спогорда змінив руку Клин, ніби це робить з жартів.

Та то були не жарти: Іван лупив гаряче.

—  Добрий    гонихмарник   буде    з    нього! — неохоче пробасив Клин, оцінивши удари Івана.

Чи ця похвала, чи оті легінчуки, що вже поцмокували цигарки-самокрутки з зеленого тютюну, витягнули хлопця з гурту одноліток. З ними йому ставало незручно, ба навіть нецікаво. Там, де старші, там і Іван. Якби лише не дражнили його за Монцію. І це з того часу, як Анцька віддалася на друге село, а трьох братів цісар забрав на війну. Тоді нянько сказав : «Тепер, сину, корову ти будеш дозирати, бо більше нікому… То не корова, а просто казка». Красива, сіра, з великим вим’ям. Коли Іван напасе її, то воно аж землею волочиться. Знає він, як треба за худобиною доглядати. Усі борозенки та яруги повижинає та приносить корівчині зеленої травички. Та й теличка красна, нівроку. На Петра мине їй рочок. Аби її не наврочили, Іван простромив їй у ліве вухо червону ниточку. Росла, блискуча і так мудро  поглядувала на Івана, ніби все розуміла, про що той думає. Най дражнять! З такою худобиною не ганьба ходити…

По полудню, коли череда в холодку ремигала, хлопці виплітали з лозяччя гужову. Меншенькі різали та приносили пруття, а старші скручували його. Потому перетягувалися: з одного кінця бралося четверо, а то й п’ятеро чередарчуків, а з другого — сам Іван. Перетягне за свою мітку, почіпляються йому на плечі, а він біжить з ними до берега та кидає у річку. Верещать дітваки та вигрібаються з води.

—    Іване-е-е! І-ва! — загойкав котрийсь із зарінку. — Біжи сюди! Скоро!

Аж перемінився хлопець, як побачив теличку посеред млаки. «Нащо туди залізла, небого? Ба ци не бизень загнав ’ї?» Та тут вигадувати щось не було коли. Узяв гужову, перев’язав теличку поза передніми ногами та й витяг на пісок. Хто в шапці, хто в долонях, хто в листю з  лопухів  приносив воду, аби обмити тварину. Не встає чомусь. Поприносили бур’яну. І від конюшини відвертає голову. Гей, тут уже не жарти. Попозирав на ноги: передня розпухла. Домів не піде сама. Перенесли теличку на яругу. Іван підмостився під неї та й викачав собі на плечі. Тварина не теребилася.

—  Монцію женіть перед мене, — попросив чередарчуків.

Поволі встав, рушив на дорогу. А  дітваки ішли за ним слідом та гойкали, як малі бубнарі:

—  Телицю несе! Телицю несе!

«Телицю?» — жінки наскоро витирали в чорні плати-фартухи руки, вибігали до вулиці, аби подивитися, чи не над їх, часом, худобиною збиткуються.

—  Йой, чий ото?

—  Федорів гонихмарник, не видите?

—  Боже мій, здохне маржина!..

—  Дасть ’му Федір!

—  Так ’му треба дати, аби кров із нього сикала!

Іван дивився під ноги і не бачив тих, що нарікали на нього. Ледве доплівся до двора. Сів коло телички. Погладив її по голові.

—  Вилічимо,       небого,       не        журися, — заспокоював.

Аж тут — няньо:

—  Допас, кажеш, накрай?

—  Допас, — зажурено відповів.

—  Я мав надію, що файна коровка з неї  буде…

—  Буде, няньку, не журіться.

Батько тяжко передихнув, погладив вуса.

—  Стару Монцію наладився продати, бо  нич із неї. До цятки загубила молоко. Красні гроші можуть дати за неї, бо коровка в м’ясі.

—  Не продавайте, няньку!..

—  Другу купимо, ліпшу.

—  Та ліпшої вже і в німця нема. Я за день по пів відра     випиваю,    а    вона    ще     скільки    домів приносить молока! Не продавайте, няньку…

Так-от, як висихає молоко! Нянько знову погладив вуса, уже з обох кінців. Ото вже не на добро.

—  Гей, ти, босоркуне, мара би ти не приснилася! —   погрозив   старий   і   замахнувся на Івана рукою. — Як дам зараз!..

Та в душі, майже, не мав великої злості на нього, бо одразу сягнув рукою в кишеню, ніби ховав у ній те, що хотів виговорити сину. «Най попиває собі на здоров’я, як ’му смакує, мара би  ’му не приснилася!..»

Грудасті липи наливаються терпким соком, і від них дихає свіжою отавою. Іванові думки на якусь часину перервали церковні дзвони: вони звістували про полудень. Клепало деркотіло з турні впереміж із дзвонами, і здавалося, що по кам’яній вулиці котили розсохлу дубову бочку. Та не озирався ні на вулицю, ні на високу турню-дзвіницю. Над головою у нього стояв величезний голубий дзвін неба. Сонце ось-ось торкнеться його країв, і по світу бамкне казковий відгомін. Ліворуч, озираючись, мов козеня, побігла худенька біла хмаринка, ніби шукала собі притулок десь там понад хащами чи над полонинами.

 «Піду  в Белгію.  Найду  вуйка.  Коло  свого ліпше буде. А може, з няньком підемо? Та хіба він лишить свою червеницю? Угризся в неї, як черв’як до хріну, та думає, що ліпшої землі і не є. Носили-носили на той ковалень намулу, а навесні прийшла повінь та й понесла все, гейби корова язиком злизала. Тепер наново хоче наносити живиці. Тяжко нам буде двом. Якби не забрали братів на війну, то ще би якусь раду дали тій нивці. А так тяжко буде…».

Тихо, як тінь, стала над Іваном старенька жінка з вузликом у руках.

—  Никайся, де він, — сказала, немовби не хотіла його розбудити. — Вигріваєшся…

Іван впізнав її по голосу. То була маточка — хресна мати.

—  Христос Воскрес! — привітався, встаючи з зеленої травиці.

—  Воістину Воскрес, — відповіла і одразу стала теребити у вузлику. — Увесь цвинтар обходила-м. Ледве-м тя най шла… Никай, яку писаночку красну намалювала Терка. Казала, щоби-м лише тобі віддала…

—  Дякую вам, маточко…

Розглядаючи розцяцьковану писанку, Іванко уявив собі Терку — маленьке білобрівке дівчатко, що іноді забігало до них, коли гнали в череду корівчини. «Хіба ото вона сама понаціфровувала так? Красна писанка. А може, ганьба брати? То лише малим дітям дають. Айбо не можна маточку розгнівати…».

—  Іду ще своїх похреснят глядати, — лагідно мовила, позираючи на вузлик. — А нянько домарить?

—  Домарить, маточко…

І на тому вся їхня бесіда скінчилася. Неговіркі ото селянські жінки. Чи обезсиліли за шість тижнів гов іння-посту, чи жура їх побила за чоловіками та синами, котрих цісар забрав на війну, чи то нужда давить на груди, що й дихати їм не хочеться…

Терка! Ще дві літа назад ходила з ним попасувати корову, разом бавилися на толоці, а ниньки, коли проходить коло нього, то й слова не випустить. Складе губки так, ніби  боялася,  що хтось од неї з ротика забере оті білі зубики.

 Гей, Марічко, біла чічко, Марічко волоська!

Ци не будеш бановати, Як піду до войська.

Ци не будеш бановати, Як піду далеко?

Бо на моїм серденятку Та й буде нелегко.

Горі селом, долі селом Бігала кочія,

Як не будеш Іванкова, — Не будеш ничія…

Як не будеш Іванкова…

 

—  Іване, Іване, — окликнув його Клин. — Що стоїш, як хрест? Іди та в карти побавимо! Один хибить…

—  Айбо я не знаю, — вибуркнув Іван, аби далі не балахрестити з Клином. Чомусь недолюблював того. Та й сам не знав чому. А Клин, аби чимось припекти Іванові, сказав:

—  Ото не псалми читати.

Нехотя Іван присів до гурби. Клин розділив карти. На перший раз гралися на ґудзики. Найліпше йшла карта Петеньканичовому синові — худенькому, веретенистому хлопчукові. Незадовго Клин уже тримав ногавиці руками, бо ґудзики повідрізував із них.

—  На п’ять листів тютюну! — луснув у долоню Клин.

Ого,  ото  вже   не   фіґлі.   Та   усі   знали,   що у Клина дуже міцний чорнолистий тютюн, і він неодмінно принесе з нього, коли програє. Тому Петеньканичів син охоче підсунув ворошок ґудзиків поближче до Клина.

Іван байдуже позирав у карти і думав про  своє. Може, завтра, а може, в прийдешню  суботу  по Великодню йому доведеться прощатися з цімборами-побратимами і йти далеко від дому шукати собі зарібок. Кинув очима вбік: Терка! Ба котра ото з нею? І не впізнаєш одразу. Сукні святочні у них, квітчасті, вишиван і блузки. Поприпараджувалися, як панянки якісь!.. Відданиці!..

—  Но-но, — занокав Клин. — Бери карту, не витріщайся на білі ворони…

Іван зачервонівся, глянув крадькома на карту, котра липла до спотілої долон і, і сам не знав, що робити: грати на всі чи почекати як ліпша карта надійде. По хвилі наважився:

—  За все! — а сам дивиться  не  на  карту,  а на Терку: вона вже заходила за ріг церкви.

—  Добра карта випала ’му, — позавидував Потеньканичів син, коли Іванко почав  пригрібати до себе виграний «банк».

—  Дів ки ’му добрі будуть попадатися, — каже хтось із боку.

Гей, якби Терка дізналася! Чи раділа би?

І знову зиркнув нишком у той бік, звідки мала надійти дівчина. Вона чомусь довго не показувалася, ніби гралася з ним та дразнила. А так кортіло ся підійти до неї, лише один раз глипнути у вічка, аби узнати чи сині вони, як волошки, чи, може, змінилися з того часу, як не виділися? Як звечоріє та підійде до неї, бо на людях не дуже-то красно любитися. Великим легеням уже не ганьба, а йому ще треба почекати. І ненароком по ів попід носом, де вже набирався пружності слабенький пушок.

—  Но-но, скорше показуй, — нетерпілося Клинові, коли Іван затримав карту.

—  Я більше не бавлю! — одрубав Іван, кладучи карту на колоду.

—  Но-но, ще до вечора будеш бавити!..

—  Не можу. Нянько наказував, аби-м недовго забавлявся.

—  Не кукуріч, а бери карту! — пригрозив Клин, бо мав намір ще пограти.

Іван відгріб од себе виграні речі:

—  Забирайте своє. Мені ’го не треба. Побавилися доста. — І лише вибрав з  купки свої три ґудзики та тримав їх у жмені.

Клин скочив на ноги, сягнув рукою у кишеню. Гей, добре знають вони, що не за писанкою встромив її туди. Клин мав доброго ножа,  що зробив у кузні із старого багнета. Не раз уже поблискував ним на весіллях. Та за що розгнівився? Хіба Іван грав не по-правді? Хіба Клин віддав би вигране? Та ніколи  такому не бути! Ліпше  виміняє в легінчуків на ґудзики чи на сливовицю, котра не вивітрювалася з комірчин аж до нових слив…

Іван спокійно встав, почав обтріпувати штанину. І раптом з-під нього випурхнула земля, гойднулося небо. А перед ним стояв Клин: як  яструб вчепився Іванові в груди.

—  Ти шмаркачу один! Дзяму з тя видавлю, чуєш?

Іван метнувся вбік — хряснула сорочка. Перша сорочка, яку перешила тітка із старої святочної нянькової. Перша легінська сорочка з білого домотканого полотна!

—  Що я тобі винен, Клинцю?

На таку називку не чекав Клим. Тим  більше від оцього дітвака.

—  Кили видавлю з тя, чуєш? — просипів Клин. Та Іван не знав, через що той  так розвовчився: чи за той вечір, коли були  на  лопацках, чи за те, що пошкодував цімборів та  віддав їм усе вигране? Ніздрі заграли в нього, як циганський міх: то звужувалися, то розширялися. Очі почервоніли, як у збісного пса. Вилиці надулися. Губи стулилися, мов дв і половинки волоського горіха. Та горіх розколовся, і в ньому Іванові показалися жовті іклисті зуби:

—  Заріжу! Розтрощу, як гниду!

І лише тепер почув од нього запах перепраженого самосаду та сливи-гнилиці.

А з того боку, з-за рогу церкви прискали сиротюки та й галасували:

—  Б’ються! Б’ються!

Роз’ятрений Клин ще раз кинув Іваном на землю. Блискавично схопився і знагла гепнув Клином перед собою, що той аж забубнів. Іван уперехрест накинувся на нього, продавив дужче, вирвав з кишен і тяжкий ніж та й шпурив ним у жаливу. Клин скочив, розчепірив пальці, сягає ними до Іванової шиї. В цю мить Іван вистрибнув  йому на плечі, збив Клина до землі, здавив руками горло.

—  Будеш пужатися, Клинцю?

Той тільки замотав головою, вириваючись з Іванови кліщів.

—  Будеш дерти недільну сорочку?

Клин далі моцувався, аби вивільнити шию, бо нічим було дихати.

—  Ану, когути, на сідала! — вперіщив хтось Івана дрючком по м’якому місцю. Озирнувся. Дзвонар! Неодмінно няньові скаже. Гей, у того слово не затримається на язиці! Раз-два виплюне…

Відпустив Клина. Той схопив з-під ніг камінь, поцілив ним у Івана. Іван відстрибнув. Відломив дубов у хрестовину з могили, свиснув нею у Клина. Сикнула з голови кров.

—  Жандари! Жандари! — запискала дітвора.

Легінчуки розбігалися хто куди. Іван розігнався, скочив через мура на сільську вулицю. За ним погнався Клин та послизнувся на бляшаному дашкові. Бухнув собою на каміння.

Сонечко ярилося попід церковними липами і нехотя сідало десь за попівським хлівом. Дотлівав перший Великодній день.

А по садках запалали рожево-білі вогники диких черешень. Їх запалював весняний вечір, що лагідно і сторожко, наче в постолятах, спускався з гір у долину.

Далі буде...

Оцініть матеріал!
(0 голосів)


Переглядів: 294

Авторизуйтесь, щоб мати можливість залишати коментарі

Нагадуємо Вам, що редакція видання не несе відповідальності за зміст матеріалів, які розміщені користувачами сайту.
Реклама